Видео ролики бесплатно онлайн
Смотреть девушки видео
Официальный сайт netfuncards 24/7/365
Смотреть видео бесплатно
|
||||||||||||
|
Рефераты
Уголовное право и процесс (522)Принципи кримінального права
Размер: 50.23 KB
Скачан: 36 Добавлен: 08.10.2005 Міністерство внутрішніх справ України Запорізький юридичний інститут кафедра кримінального права та кримінології ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Курсова робота з кримінального права ВИКОНАВ: курсант навчального взводу N205 Гей Т.О. ПЕРЕВІРИВ: Начальник кафедри, підполковник міліції, доцент, к.ю.н. Денисов С.Ф. Запоріжжя - 2001 ЗМІСТ 3.1. Дія принципу справедливості у кримінальному праві.………….19 3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві………….23 4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів………………………25 4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності…30 4.3.Принципи персональної відповідальності, вини та суб’єктивної осудності…………………………………………………………35 ВСТУП Виникнення права, взагалі, та кримінальне право, зокрема, об’єктивно зумовлене потребою соціальної регламентації, регулювання існуючих суспільних відносин та захисту їх від різного роду посягань. Ефективність такої регламентації (регулювання) багато в чому буде залежати від того, які відправні ідеї та начала будуть покладені в його основу. Теоретична думка відповідної епохи завжди виділяє в якості кримінально-правових принципів саме ті положення, які мають в даних соціально-економічних та політичних умовах найбільш важливе, а підчас і визначальне значення. У зв’язку з цим, проблема основних положень, що лежать в основі кримінально-правової охорони суспільних відносин, завжди перебувала в полі зору фахівців науки кримінального права, адже дія та реалізація таких положень (принципів) має першочергове значення для здійснення цілей та завдань галузі кримінального права. В той же час не можна погодитися з думкою, що проблема принципів кримінального права є “чистою теорією” і кримінально-правові принципи не мають ніякого практичного значення. По-перше, історія показує, що будь-яка правова теорія, яка має прогресивний характер для конкретної соціальної обстановки, у цій обстановці отримує закріплення у нормативному матеріалі, що відображає об’єктивний процес розвитку суспільства та правової системи. Ще більш актуальною дана проблема стала після прийняття Конституції Вирішення цієї проблеми неможливе без використання значного теоретичного доробку радянських вчених-фахівців кримінального права. Без сумніву, найбільш глибоку розробку даної проблеми здійснили Келіна С.Г. та Поряд з цими науковцями проблемою принципів кримінального права займався Фефелов П.А. У його працях відчувається різке критичне ставлення до розуміння питання про кримінально-правові принципи у фахівців Інституту держави та права АН СРСР. На противагу їхнім підходам, він пропонує власну досить нетрадиційну систему кримінально-правових принципів, в основу якої були покладені принципи невідворотності та індивідуалізації покарання. Разом з тим, питання присвячені принципам кримінального права досить детально розглянуті в роботах Загороднікова М.І, Кригера Г.А, Бєляєва М.А та Ковальова М.І. Вказані наукові розробки лягли в основу, присвяченої окремим принципам кримінального права та їх реалізації в українському законодавстві. Так, Серед українських вчених проблема принципів кримінального права не отримала такої ґрунтовної розробки. Як правило, підручники із загальної частини кримінального права вітчизняних авторів обмежуються короткою характеристикою основних положень кримінального законодавства, що є свідченням явної недооцінки регулятивних можливостей кримінально-правових принципів. Серед українських фахівців кримінального права, розробкою проблеми кримінально-правових принципів найбільш глибоко займався Об’єктом дослідження у роботі є керівні начала (ідеї, положення), які характеризують зміст кримінального права і об’єктивуються в нормотворчій та правозастосовчій діяльності органів держави. Предметом роботи є нормативний матеріал, в якому закріплені або з якого органічно витікають принципи кримінального процесу. Метою дослідження є вивчення основних положень, які могли б лягти в основу нового кримінального законодавства України. Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання: - ознайомитися з основними підходами до розуміння проблеми; - визначити поняття принципів кримінального права та їх значення у державно-правовому механізмі захисту суспільних відносин від злочинних посягань; - використовуючи існуючі підходи, виробити найбільш універсальну систему принципів кримінального права, враховуючи положення Конституції - на основі розробленої системи кримінально-правових принципів дати їх характеристику, визначити їх вплив на законодавця, правозастосовчі органи держави та населення, простежити їх втілення у кримінальному законодавстві та здійсненні кримінального правосуддя і на основі цього виробити можливі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої діяльності державних органів. Методологічну основу роботи складають формально-логічні методи Виходячи з об’єкта дослідження робота складається з вступу, п’ятьох розділів, висновку, списку нормативних джерел та використаної літератури, додатків. Загальний обсяг 50 сторінок, основної частини 46 сторінок. РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ В гноселогічному плані правові принципи є ідеями і положення , які з одного боку відображають пануючі погляди з питань права, які характерні для даної історичної епохи; з іншого боку формулюють певні вимоги, які виражені в узагальненій формі і адресовані учасникам правових відносин. Тому правові принципи не пасивне відображення дійсності, а дієвий інструмент регулювання правових відносин. Правильний підхід до виявлення і відбору принципів будь-якої галузі права, у тому числі і кримінального, вимагає відмежування цієї правової категорії від інших, і перш за все, як сутність, завдання і мета права. На більш вискому рівні в ієрархії правових понять слід помістити цілі Принципи кримінального права України активно впливають на здійснення всіх функцій кримінального права, однак форми і методи такого впливу різноманітні. Для здійснення функцій ідеологічного характеру достатньо проголосити той чи інший принцип і закріпити його в преамбулі закону. Однак для використання того чи іншого принципу при здійсненні регулятивної і охоронної функції кримінального права в межах конкретнного правовідношення одного лише проголошення принципу недостатньо. Принцип повинен бути втілений в саму матерію кримінального права, в норми Загальної і Особливої частини КК, на його основі повинні бути побудовані рішення конкретних кримінально-правових проблем. В цьому аспекті має значення прямий зв’язок принципів з усім об’ємом законодавчого матеріалу, який присвясений кримінальному праву. Слід досягнути того, щоб, по-перше, регулятивний Різноманітний характер відображення і закріплення правових принципів в законодавстві зумовлює і різноманітні правові і психологічні форми впливу цих принципів на громадян, на правозастосовчі органи, а частково і на законодавця. Вплив принципів на громадян полягає в тому, що вони допомагають вихованню громадян, формування у них високої правової культури, і тим самим утриманні нестійких осіб від скоєння злочину. Влив принципів на посадових осіб органів попереднього слідства, прокуратури, суду міг би сприяти більш правильному застосуванню кримінального закону, послідовному дотриманню прав та законних інтересів громадян, стабильної кримінальної політики України. В певній мірі принципи здатні впливати на позиції законодавця. В юридичній літературі були зроблені спроби систематизувати принципи кримінального права на загальноправові на специфічні. Так, підручник за редакцією Бовсуновського В.М. містить дворівневу систему принципів кримінального права: загальні та галузеві принципи[1]. Подібний підхід пропонує і підручник за редакцією Беляєва Н.А[2]. В роботах Кригера Г.А. перераховуються загальні, міжгалузеві і галузеві принципи. В числі останніх стосовно кримінального права автор називає відповідальність за винне діяння, передбачене законом, особистий характер відповідальності, індивідуалізація відповідальності і покарання, економія кримінальної репресії. Цей підхід базується на тому, що такі принципи як принцип гуманізму, законності, днмократизму та деякі інші, безперечно, властиві кримінальному праву, але разом з тим вони в тій чи іншій мірі властиві адміністративному, цивільному, трудовому та іншим галузям права. Тому їх визнають принципами усієї системи національного права або загальноправовими принципами[3]. Тоді виникає питання: чи існують кримінально-правові принципи у У зв’язку з цим недоцільним видається виділення галузевих принципів. Отже, головне полягає не в тому, щоб знайти та виділіти принципи, властиві кримінальному праву і неповторювані в інших галузях права, а втому,щоб виділіти принципи, що відображають дійсну природу національного кримінального права, визначають його завдання та функціїї в українському суспільстві. Тоді цілком слушно виникає питання про те, яку вихідну позицію у відборі кримінально-правових принципів слід обрати. Переважна більшість авторів вважають, що в кримінально-правових принципах повинні бути сформульовані керівні ідеї та засади, які б давали громадянам, правозастосовчим органам і законодавцю уявлення про те, в яких випадках особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності і яким чином повинна визначатися форма, межі і об’єм відповідальності за скоєне, тобто такі принципи повинні виступати у якості засобів, за допомогою яких досягається зв’язок між злочином і покаранням. Але таке формулювання критерію відбору принципів кримінального права є надто загальним і допускає широке його тлмачення у кримінально-правовій літературі. Так, Бажанов М.І. в числі принципів кримінального права виділяє відповідальність особи лише за вчинення суспільно небезпечне діяння, яке передбачене в законі як злочин, відповідальність лише за наявності вини, особистий характер відповідальності, індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання[8]. Російські фахівці Козаченко Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., вбачаючи необхідність закріплення кримінально-правових принципів у вигляді статей кримінального кодексу, виділяють саме ті з них, які можуть бути сформульовані у вигляді законодавчого тексту, а саме: 1. законність; 2. рівність громадян перед законом; 3. принцип особистої відповідальності; 4. принцип вини; 5. невідворотність відповідальності; 6. справедливість відповідальності; 7. гуманізм; 8. принцип демократизму[10]. Ці принципи сформульовані в главі 2 теоретичної моделі кримінального кодексу, що ув розроблений в Інституті держави і права АН СРСР[11]. Фефелов П.А. критикує запропоновану вище мдель, вказуючи на явні її недоліки. Автори намагаються представити дані принципи як “певну систему внутрішньо погоджених і взаємопов’язаних положень”, які базуються на конституційних принципах законності і рівності громадян перед законом. З цим, однак, важко погодитися. Так, чи можна наполягати на тому, що принципи гуманізму, демократизму і справедливості базуються на принципі законності і рівності громадян перед законом. Швидше навпаки: вимоги законності і рівності громадян витікають з ідей гуманізму, демократизму і справедливості. Спірні твердження авторів моделі про модифікацію конституційних принципів у кримінальному праві. Фефелов П.А. наголошує, що “принципи є засадами, що відображають найбільш стійкі зв’язки, їх не можна модифікувати, зорієнтувати в тому чи іншому напрямку. Мова повинна йти тільки про конкретизацію чи актуалізацію конституційних та загальноправових принципів у специфічних принципах кримінального права.”[12] У зв’язку з цим Фефелов П.А. пропонує власну систему принципів кримінального права. Так, невідворотність та індивідуалізацію покарання, на його думку, необхідно розглядати в якості основних принципів, тому що саме вони відображають зв’язок між основними поняттями кримінального права – злочином і покаранням – і “характеризують предмет і метод регулювання кримінального права, визначаючи специфіку даної галузі.” Принципи економії примусових заходів і відповідності покарання тяжкості скоєного злочину також відносить до специфічних принципів і характеризують всю галузь кримінального права в цілому, але відрізняються від основних перш за все своїм призначенням: виконують лише регулятивну функцію в процесі реалізації основних принципів[13]. Але запропонована система принципів кримінального права також не позбавлена суттєвих недоліків. По-перше, наврядчи є підстави роздіялти кримінально-правові принципи на головні та другорядні. Кожний принцип має самостійне значення, кримінальне право не може слідувати одному принципу, яким би важливим він не був, адже кримінальне право виконує не одну, а цілий ряд соціальних функцій. По-друге, спроби виділити специфічні принципи кримінального права, як це було зроблено, результатів не дають. По-третє, автор стверджує, що невідворотність та індивідуалізація покарання як основні принципи кримінального права акумулюють і конкретизують в собі законність, гуманізм, демократизм і справедливость. Однак це буде показано далі, дія цих загальноправових принципів у сфері кримінального права не обмежується лише конкретизацією у вигляді принципів невідворотності та індивідуалізації покарання, а охоплює такі питання, як визначення поняття злочину і проблеми джерел кримінального права, вимоги щодо забезпечення цих принципів суб’єктам правотворчості та правозастосування тощо. Важко також погодитися з тим, що принцип індивідуалізації покарання охоплює собою принципи особистої відповідальності і принцип вини. На особливу увагу заслуговує підхід Коржанського М.І. до виділення кримінально-правових принципів. Він виділяє такі специфічні принципи кримінального права, як принцип законодавчого визначення злочину, принцип особистої винної відповідальності, суб’єктиної та повної осудності, принцип переваги пом’якшуючих обставин, більшлї караності групового злочину, відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину та принцип економії Підводячи підсумок слід зазначити наступне. Принципами кримінального права визначаються найбільш визначні, головні положення (ідеї, засади), які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають і характеризують зміст цієї галузі права і об’єктивуються в законотворчій та правозастосовчій діяльності державних органів. Принципи кримінального права мають важливе значення для реалізації завдань кримінального законодавства у суспільстві: ідеологічного характеру, регулятивної та охоронної функцій, здійснюють вплив на законодавця у сфері нормотворчості на громадян і підвишуючи їх загальний рівень правосвідомості та правової культури. Щодо систематизації кримінально-правових принципів вітчизняні (у тому числі радянські)кримінально-правова теорія не розробила єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи існуючі підходи, виділивши позитивні риси кожного з них та наявні недоліки, можна сформулювати наступні відправні методичні положення у вирішенні цього питання: . відмовитися від поділу принципів на загальні, міжгалузеві та галузеві, зважаючи на його черезмірну умовність; . при виділенні принципів кримінального права слід виходити з того, що вони повинні відображати роль цієї галузі права у суспільстві, визначати специфіку її предмету та методу регулювання, здійснювати зв’язок між двома її основними інститутами: злочином і покаранням; . систематизація принципів повинна відбуватися на основі діялектичної категорій “загального” та “особливого”, що передбачає можливість виділяти загальноправовий принцип та на його основі сформулювати власне кримінально-правові принцип, що конкретизують дію першого у кримінальному праві; . безпідставним є поділ принципів на основоположні та піпорядковані; . кожен кримінально-правовий принцип має самостійне значення, але разом з тим є частиною системи цієї основоположних ідей кримінального права, що передбачає їх тісний зв’язок. Дія кожного принципу, що є змістом цієї системи залежить від повноти і реальної дійсності інших принципів. Виходячи з вищеназваних положень пропонується розгялнути наступну систему принципів кримінального права Уккраїни. Усю сукупність принципів можна поділити на групи в основі кожної з яких лежить один або декілька найбільш загальних положень, які є основою для формулювання наступних принципів групи, а останні є, по суті, конкретизацією дію перших у кримінальному праві. Прицьому слід ще раз наголоситит, що мова не може йти про найважливіші та другоядні принципи, основоположність одних з них не означає їх пріоритетність відносно інших. Тут, йдеться лише про виділення загального і особливого у кримінально-правових принципах. В окрему групу пропонується виділіти принцип законності, зміст якого визначає суть не соціального призначеня гаулзі кримінального права і витікає з норм кримінального та криінально-процесуального законодавства В основі другої групи лежить принцип справедливості, як загальна ідея, що притамання не лише праву, а й суспільній свідомості взагалі, та правосвідомості зоркема. Даний принцип у кримінальному праві реалізується за допомогою принципів індивідуалізації покарання і відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину. Конституційний принцип рівності громадян перед законом є невід’ємни принципом кримінального права. З вказаного принципу органічно випливає принцип невідворотності відповідальності за вчинений злочин, а також основані на ньому принципи персональної відповідальності, принцип вини та суб’єктивної осудності. В останню групу входять принципи, що характеризують цілі та завдання кримінальної відповідальності, а саме: принципи гуманізму, економії кримінальної репресії. РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ В загально правовій формі принцип законності отримав своє закріплення у ст. 68 Конституції України: “Кожен зобо’язаний неухильно дотримуватись У кримінальному праві принцип законності отримав значний зміст. У кримінальному праві діє формула nulum crimenenulla pona sine lege – “немає покарання без вказівки на те у законі”. Дане формулювання є ядром принципу законності у сфері кримінального права. На його основі вирішуються найважливіші питання цієї галузі: про джерела кримінального права, підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї, про визначення поняття злочину, а також про правозастосовчу діяльність державних органів у сфері кримінальної політики та тлумачення ними норм кримінального права. У ст. 3 КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що “виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами…та відповідальність за них.” Згідно з вимогами Конституції До речі, Коржанський М.І. пропонує виділити самостійний принцип законодавчого визначення злочину[15]. Але, як бачимо, це положення є лише одним з аспектів дії принципу законності у кримінальному праві і може розглядатися як один із способів його закріплення у кримінальному законодавстві. Зі змісту вище згаданого п. 22 ст. 92 КУ випливає суттєве положення про те, що єдиним джерелом кримінального права України є закон – акт єдиного законодавчого органу Верховної Ради України. Це викликане перш за все тим, що кримінальне законодавство завжди пов’язане з застосуванням найбільш суворих форм державного примусу, із значними обмеженнями прав і свобод громадян, що визнані у законному порядку винними у вчиненні злочину. Доречним виглядає зауваження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що поряд з закріпленням у основному законі вказівки на те, що покарання за вчинений злочин повинно бути передбачене виключно кримінальним законом, слід встановити аналогічну вимогу щодо закріплення інших наслідків вчинення злочину[16]. До таких питань слід віднести звільнення від покарання чи від кримінальної відповідальності. На рівні законодавчої техніки дане положення можна було б сформулювати так: “Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, встановлює покарання, що підлягає застосуванню до осіб, які вчинили злочин та інші правові наслідки вчинення особою злочину.” До числа “інших правових наслідків” можна віднести судимість. Принцип законності має пряме відношення і до питань тлумачення кримінального закону у точній відповідності з його текстом. Це, зокрема, означає, що пробіли в праві, а також поправки в діюче кримінальне законодавство не можуть здійснюватись за допомогою обмежувального чи розширювального тлумачення або шляхом аналогії. Такі випадки повинні вирішуватись виключно виданням нового кримінального закону у встановленому порядку. На перший погляд це положення є цілком зрозумілим і як це видно таким, що витікає з норм КУ та КК України. Однак в судово-слідчій практиці воно дотримується далеко не завжди. Так, наприклад, згідно з постановою ПВС Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення. РОЗДІЛ 3. ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ 3.1. Дія принципу справедливості у кримінальному праві В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя. Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного: 1. Справедливість – це принцип кримінального права; 2. Справедливість – це принцип кримінальної відповідальності; 3. Справедливість – це принцип призначення покарань. Такі положення є наявним свідченням звуженого розуміння даного принципу у кримінальній науці. Не можна розглядати справедливість лише як принцип відповідальності і тим більше призначення покарання, так як будь- яка норма кримінального законодавства має бути справедливою. Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про його особистість.”[20] До речі, до такого ж висновку прийшли і більшість підручників з Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права. Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливості в уголовном законодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально- правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності”[21]. Отже, справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає вимога її впливу на цю галузь права. Доцільним виглядає розглянути наступні точки впливу даного принципу на норми кримінального права, окрім вже згаданого принципу справедливості для призначення покарання: визначення кола злочинів, класифікація злочинів, встановлення меж санкцій. При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації Важливо враховувати вимоги справедливості при проведенні класифікації злочинів, оскільки остання повинна слугувати в якості правової підстави подальшої диференціації відповідальності за злочинні діяння в кримінальному законодавстві, що забезпечує справедливість при призначенні покарань. На даний момент у чинному кримінальному законодавстві немає норми, що була б присвячена класифікації злочинів. У ст. 7-1 КК України дається перелік тяжких злочинів, які являють підвищену небезпеку для суспільства. У зв’язку з цим видається недосконалою законодавче класифікація злочинів. А це передбачає широку наукову теоретичну розробку даної проблеми та тактичне втілення її результатів у законотворчій діяльності державних органів. Тільки після проведення цієї великої роботи, тобто створення дійсно справедливої класифікації злочинів, можна було б встановлювати санкції за різноманітні категорії злочинів. Цікавим у цьому плані є пропозиція Попова В роботі Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. дається наступне визначення справедливих санкцій: “справедливою може бути визнана така санкція, яка не тільки відповідає тяжкості описаного в законі злочинного діяння, але і погоджується також з санкціями, передбаченими за скоєння інших злочинів…”[23] Таке визначення є не зовсім зрозумілим, що мається на увазі під вимогою погодження однієї санкції з іншими. Звідси виникає потреба конкретизувати дане положення. Така погодженість має передбачити: по-перше, різницю між санкціями для злочинів, які віднесені до різних категорій; по- друге, санкції за злочини також повинні бути кваліфіковані між собою у справедливому співвідношенні. На даний ж момент за нашим кримінальним законодавством особа, яка вчинила розкрадання державного чи колективного майна максимально може отримати до трьох років позбавлення волі, водночас за крадіжку у великих розмірах максимальна межа санкції становить 15 років 3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві В літературі справедливість досить рідко виділяється як самостійний кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися даною проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального покарання. А, наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття справедливості та індивідуалізації покарання[24]. Дійсно, принципи індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, але повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до особистості злочинця, а справедливість – поняття більш широке: тут враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та пом’якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей – фізичного стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності та громадських почуттів. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість вчиненого злочину, необхідно відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби. Вказаний принцип не дотримується у цілій низькі статей чинного КК Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства. Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла злочин при призначенні покарання; другий – на переший план виводить сам характер діяння, а точніше – його тяжкість, рівень – “шкоду”, суспільні та особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо. Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії. РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ 4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі. На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками. Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає, перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально- правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві. У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його справедливості[26]. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою. Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге, опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність. Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей особистості винного”[29]. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст. Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для однієї категорії осіб. Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин. Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки: . суспільну небезпечність, . протиправність, . вину та . караність[30]. Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності, також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на відповідальність. Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання. Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і суперечить ст. 24 Конституції України. В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України, закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного, безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і відповідно обов’язків[32]. В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний) злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це[33]. Однак визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки, що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном неможливе. Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом: по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази. Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у У зв’язку з цим цікавою видається пропозиція Ткаченка В.І., за якою є доцільно вивести з КК України таку кваліфікуючу ознаку як повторність, а в 4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності Принцип рівності громадян перед законом та законності у кримінальному праві конкретизується принципом невідворотності відповідальності за вчинений злочин. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. На думка деяких авторів, принцип невідворотності відповідальності загальний для всіх галузей права[35]. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК У зв’язку з цим Коржанський М.І. відносить принцип невідворотності відповідальності до кримінально-процесуальних[36]. Виникає питання: чи правомірно відносити даний принцип до кримінально-правових? Відповідь на це запитання Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н. вбачають у аналізі відмінностей, що існують між кримінально-правовими та кримінально-процесуальними відносинами. Якщо кримінально-правові відносини виникають між державою і особою, що скоїла злочин, то кримінально-процесуальні відносини – це правовідносини слідчих, прокурорських та судових органів і посадових осіб між собою та громадянами і організаціями, на яких поширюється їх діяльність з приводу вирішення кримінальних справ[37]. Зі змісту норми ст. 3 КПК Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Важко сказати, яка з названих причин зіграла вирішальну роль, але у вітчизняному кримінальному праві був проголошений принцип невідворотності покарання. Спочатку мова йшла про саме покарання, а не відповідальність. Визначити його спробували укладачі теоретичної моделі загальної частини кримінального кодексу: кожна особа, в діянні якої встановлений склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим кримінальним законом[40]. З формулювання цього принципу виходить, що відповідальність за скоєний злочин може бути реалізована двома шляхами. Автори, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. В той час, як зазначають автори вище згаданої теоретичної моделі КК, закріплення принципу невідворотності відповідальності в обов’язковому порядку включає перегляду системи звільнення від кримінальної відповідальності, що має місце в чинному кримінальному законодавстві, з метою виділити тільки ті види звільнення, які пов’язані з тією чи іншою формою примусового впливу на особу, що скоїла злочин[45]. У зв’язку з цим прихильники принципу невідворотності відповідальності логічно критикували інституту звільнення від кримінальної відповідальності в наслідок зміни обстановки (ч. 1 ст. 50 КК України), як такий, що суперечить даному принципу[46]. Разом з тим з прийняттям Конституції України виникає чимало питань щодо конституційності норм інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Так, виходячи з конституційних положень про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається (ст. На даний ж момент, існування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання викликає великі дискусії. Одні автори вважають, що таке звільнення суперечить принципу рівності громадян перед законом.[47] інші відстоюють думку проте, що звільнення від кримінальної відповідальності повинно мати виключний характер і тому критикують, на їхню думку, занадто широку діючу систему звільнення і практику її реалізації.[48] Але пануючою є думка проте, що згаданий інститут органічно поєднується з соціальною сутністю галузі кримінального права, притаманними їй гуманізмом та метою покарання, виражає “загальну тенденцію розвитку кримінального законодавства в бік пом’якшення відповідальності за менш значні злочини поряд із посиленням відповідальності за більш тяжкі злочини”[49] Зважаючи на це, Головко А.В. вважає, що на даний момент особа у відповідних випадках може бути звільнена не тільки від кримінальної, але й від будь-якої іншої відповідальності, “що робить най можливою саму постановку питання про невідворотність відповідальності”[50] Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суто якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 ККУ, а також ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.1876, ч.2 ст.222, ст..22910 ККУ (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності) дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин. 4.3.Принципи персональної відповідальності, вини та суб’єктивної осудності Принципи рівності громадян перед законом та невідворотності відповідальності вимагають наявності особистого характеру відповідальності, що врахував законодавець, зазначивши у ч.2 ст.61 КУ: “ Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”. Центральний елемент даного принципу – допущення відповідальності фізичної особи тільки за |
|
|
В хорошем качестве hd видео
Онлайн видео бесплатно